Кіт. Дорогою з Покровська до Любліна. Новела Тадея КАРАБОВИЧА

Кіт не думав, що буде стільки годин теліпатися рейсовим автобусом з Покровська до Любліна. Він сидів у кошику на колінах своєї власниці. Бувало, що для певності висував через щілину в закритому просторі кошика свою пухнасту лапку і налякано хотів, щоб власниця тримала її в своїх руках.

Коли почалася війна і в місті оголошували тривогу, власниця збігала до підвалу і притуляла кота до грудей. Вона тримала його пухнасті лапки в своїх руках і він намагався муркотіти. Та ось тепер в автобусі він не муркотів і залякано дивився на власницю. Обдумував, як ви-скочити з кошика і сховатися під сидінням.

 Він був шокований, що раптом автобус проїхав міст на річці і зупинився. До салону за-йшли суворі  прикордонники в невідомій для нього формі і за-говорили до власниці мовою, яку він не розумів. Вони грубо зверталися до пасажирів на «ти», в повітрі відчувалося напруження. Кіт вдавав, що спить, втім це було дарма, бо власниця встала і пішла за прикордонниками. З жестів їхніх рук він додумався, що його па-пери неповні і він не може їхати далі. Власниця почала голосно ридати та просити прикордонників дати дозвіл, щоб кіт їхав з нею. З розмови він зрозумів, що його мають доставити до притулку для тварин. Хоча це йому нічого не говорило, він дуже налякався. Побачив, що власниця витягнула з гаманця гроші і непомітно вклала у паспорт, який зажадали прикордонники. Вони взяли паспорт, щось у ньому подивилися і дали дозвіл їхати далі. Кіт не запримітив, чи повертаючи паспорт, прикордонники вернули його з грішми.

Вони врятовані повернулися до автобусу. В салоні всі паса-жири зітхнули, що можна їхати далi. Коли залишили кордон, кіт помітив за вікном незнайомі написи на придорожніх знаках і маленькі ділянки з занедбаними будинками. «Чому такі дивні літери», – думав кіт. Він не міг їх прочитати, і нарешті зрозумів, що автобус прямує чужою для нього територією. Люди, мовчазні і причаєні на кордоні, розговорилися. Кіт тільки зараз збагнув, що в сало-ні чути лишень жіночі та дитячі голоси. Правда, збоку сиділо двоє студентів, але, на його думку, вони не мали ще вісімнадцять років.

Почало сутеніти і водій автобуса міняв фари з довгих на короткі. Це втомляло кота і власниця затулила кошик шаликом, щоб світло ліхтарів не дратувало його. Але вони не їхали довго і перед ними виросло місто. На зупинці почався рейвах, всі раптово поспішали і навіть з’явилися вигуки про пошвидший вихід з автобуса. Якась бабуся в коричневій беретці почала командувати підвищеним голосом.

– Пасажири, виходьте швидше!

 Це кота роздратувало, бо які там пасажири, це ж самі жінки з дітьми, які, тікаючи від війни, опинилися на тій незнайомій для нього автостанції.

Власниця викликала таксі і вмостилася з котом на задньому сидінні. Водій взяв з тротуару їхню тяжку валізу, засунув у багажник і вигукнув:

–                     Нічого собі багаж!

Ані кіт, ані його власниця не зареагували на його зауваження, і вони їхали мовчки. Власниця слабо знала польську мову, тому не пробувала розмовляти з водієм. Вони їхали недовго, розплатилися з таксистом і опинилися перед сірим двоповерховим будинком.

Увійшли до будинку і коліщатка валізи затуркотіли по долівці. Кіт запримітив, що коридор і кімната були захаращені меблями і трьома холодильниками. В кімнаті стояв рояль і було багато зайвих меблів. Власниця відімкнула кошик і випустила кота. Після дводобового перебування в кошику кіт хитнувся,  присів і поволі зробив перші два кроки по кімнаті. Згодом почав обходити її та обнюхувати меблі. Йому закортіло піднести хвіст і обпісяти ріг чужої для нього шафи.

Але сталося щось, чого він не передбачав. До кімнати увійшов якийсь чоловік і почав вітатися з власницею. Він щось говорив польською мовою і почав її цілувати. Кіт зрозумів, що вони вітаються, але його занепокоїла надто близька форма привітання. Адже в Покровську залишився чоловік власниці, який не міг їхати з ними до Любліна. Він мав за пару днів йти на фронт. Незнайомий почав готувати їжу і ставити тарілки на столі. Кіт запримітив, що цей незнайомець якось так інакше всміхається до власниці, часом обіймає її і знову цілує. Нарешті він був впевнений, що чоловік лишається ночувати з ними.

– Ого! – подумав кіт, – що би на це сказав Ігор...

Котові стало недобре. Він не думав, що в чужій для нього кімнаті, з холодними меблями і неприбраним столом, він відкриє тайну, про яку підозрював Ігор. Власниця приїхала до когось, кого знала з першого і другого виїзду з Покровська. Кіт стрибнув на підвіконня і через відкрите вікно шуснув на землю. Він вирішив покинути власницю, щоб не бачити зради, яка відбуватиметься в кімнаті. Втім його почали супроводжувати в темряві хижі очі. Він відразу збагнув, що це очі чужих польських котів, які мешкали на подвір’ї. Він вже знав, що вони так просто його не залишать. Кіт пирхнув в їхню сторону українською мовою, але вони не побоялися, видно, його не зрозуміли. Тому не думаючи метнувся вперше в житті на чуже дерево і там тремтів…

Тадей КАРАБОВИЧ

Українська літературна газета