Стефанішин Михайло Васильович: Нотаріальна годівниця замість цифрової держави або як Мін’юст роками тримає громадян, партії, профспілки та ГО на паперовому гачку

Попри пряму норму закону про можливість електронного подання документів для державної реєстрації, у критично важливих процедурах для політичних партій, громадських формувань, профспілок та інших організацій держава фактично зберігає паперово-нотаріальну залежність. Формально - “послуга безоплатна”. Реально - заявник платить нотаріусу, пошті, за копії, підписи, бланки й технічну роботу. Це виглядає не як випадковий збій, а як багаторічна модель утримання суспільства на дорогому адміністративному повідку.

В Україні вже давно існує ганебна подвійна реальність. На презентаціях чиновники розповідають про “державу в смартфоні”, цифровізацію, дерегуляцію і сучасні сервіси. Але щойно громадянин, керівник громадського об’єднання, профспілки, політичної партії або її осередку намагається пройти реєстраційну процедуру, перед ним раптом постає стара Україна - паперова, дорога, нервова і нотаріально залежна. Закон начебто дає право на електронне подання. Та на практиці людину женуть або до нотаріуса, або на пошту, або в кабінет чиновника. І за все це треба платити.

Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань” прямо встановлює, що документи для державної реєстрації можуть подаватися у паперовій або електронній формі. Більше того, сам закон передбачає “персональний кабінет” на порталі електронних сервісів саме для подання документів в електронній формі для проведення реєстраційних дій. Тобто право на цифровий канал не вигадане, не політичне, не декларативне - воно прямо закріплене на рівні закону.

Але далі починається класична українська чиновницька алхімія. У підзаконному Порядку державної реєстрації, затвердженому Мін’юстом, записано, що документи в електронній формі подаються після впровадження відповідної технічної можливості на порталі електронних сервісів. Саме ця формула і стала зручним інструментом багаторічного саботажу: закон дозволяє, але сервіс не запущений; право існує, але скористатися ним неможливо; цифровізація проголошена, але доступ до неї заблокований.

У випадку зі структурними утвореннями політичних партій офіційні державні картки послуг прямо показують, як це працює на практиці. Заявник може подати документи особисто, через законного представника або поштою рекомендованим листом. Саме так держава офіційно описує процедуру, наприклад, для припинення структурного утворення політичної партії без статусу юридичної особи та для реєстрації припинення такого утворення в результаті ліквідації. Про реальний повноцінний онлайн-канал у цих картках не йдеться.

Саме тут і народжується головна суспільна підозра. Якщо закон прямо передбачає електронне подання, якщо держава визнає КЕП, електронну ідентифікацію та “Дія.Підпис”, то чому саме в процедурах, де є постійний попит і стабільний грошовий потік, громадян роками утримують у паперовому й нотаріальному лабіринті? Це вже не виглядає як технічна затримка. Це виглядає як системне збереження моделі, у якій між громадянином і його правом навмисно залишають дорогого посередника.

Найцинічніше в цій схемі те, що багато таких послуг називають “безоплатними”. Формально держава може не брати адміністративного збору. Але фактично заявник витрачає гроші на кожному кроці. Якщо документи подаються поштовим відправленням, закон вимагає нотаріального засвідчення справжності підпису заявника на заяві. Якщо йдеться про рішення про припинення юридичної особи, закон вимагає подати оригінал або нотаріально засвідчену копію такого рішення, а також у відповідних випадках - оригінал або нотаріально засвідчену копію документа про склад ліквідаційної комісії або ліквідатора. Тобто “безоплатна” держпослуга перетворюється на низку примусових приватних платежів.

І тут з’являється нотаріальна каса. Закон “Про нотаріат” передбачає, що приватні нотаріуси справляють плату, розмір якої визначається за домовленістю між нотаріусом і особою. Простою мовою: є обов’язкова нотаріальна дія - значить, є гарантований ринок платежів. Немає жорсткого єдиного державного тарифу на більшість приватних нотаріальних послуг - є “домовленість”, але на практиці це означає одне: коли людину примусово загнали до нотаріуса, свобода вибору в неї вже дуже умовна.

Тепер - до цифр, бо саме цифри найкраще знімають чиновницьку брехню про “дрібні формальності”. За публічно доступними прайсами київських нотаріусів, посвідчення підпису на документах у приватного нотаріуса може коштувати 800-1000 грн, тоді як у державного - орієнтовно 200-300 грн. Засвідчення копій документів у приватного нотаріуса в публічних прайсах наводиться на рівні 100-300 грн, а у державного - 50-150 грн. Тобто навіть базові дії, які запускаються лише тому, що електронний сервіс не працює належним чином, уже тягнуть за собою відчутні витрати.

Окремі нотаріальні контори в Києві показують ще жорсткішу картину. У відкритих прайсах можна знайти, що односторінкова копія коштує 300 грн, копія документа на нотаріальному бланку - 500 грн, а розцінки на засвідчення підписів на різних заявах та документах стартують від сотень гривень і ростуть залежно від типу документа, кількості підписантів та “технічної роботи”. Тобто підпис керівника на одній заяві, копія одного рішення, кілька аркушів додатків - і сума легко виходить далеко за межі “символічних витрат”.

Додайте до цього поштові витрати. Станом на 2026 рік Укрпошта вказує: лист до 50 грамів - 24 грн, лист з особистим врученням - 48 грн, паперове повідомлення про вручення - 48 грн, електронне повідомлення - 24 грн, опис вкладення - 24 грн онлайн або 48 грн на відділенні. Тобто навіть якщо уявити, що нотаріус “взяв небагато”, сама поштово-паперова модель уже додає витрати просто за можливість виконати те, що в цифровій системі мало б подаватися натисканням кількох кнопок.

Є й дрібні, але показові платежі, які добре демонструють природу цієї системи. З грудня 2025 року вартість одного спеціального бланка нотаріального документа зросла до 34,20 грн. Сам по собі цей бланк не робить людину бідною. Але проблема в іншому: вся система складається з десятків таких “дрібниць”, і кожна з них оплачується заявником, бо держава не забезпечила нормальний електронний маршрут. У підсумку суспільство постійно фінансує архаїку, яку чиновники давно мали ліквідувати.

Для політичних партій, ГО, профспілок та інших громадських формувань це не абстрактна тема. Це прямий удар по можливості нормально функціонувати. Маленький осередок партії в області, невелика профспілкова організація, громадське формування, яке виживає на членські внески або пожертви, змушене замість статутної діяльності платити за посвідчення підписів, копій, рішень, за рекомендовані листи, описи вкладення, повідомлення про вручення та іншу бюрократичну обслугу. Формально - ніхто не забороняє діяти. Реально - систему побудовано так, щоб кожен крок мав фінансовий шлагбаум.

Саме тому дедалі більше людей в Україні бачать у цій моделі не просто бюрократичну недолугість, а лобізм нотаріальної монополії. І це не обов’язково треба доводити криками чи емоціями - достатньо подивитися на логіку самої конструкції. Є пряма норма закону про електронне подання. Є окремий законний інструмент для цього. Є державна риторика про цифровізацію. І є багаторічна відсутність повноцінної реалізації там, де збереження паперово-нотаріального маршруту означає постійний потік грошей. Це породжує абсолютно закономірні питання про мотиви, конфлікти інтересів і про те, хто саме виграє від такого статус-кво.

Ніхто не стверджує без вироку суду, що конкретний посадовець отримує неправомірну вигоду. Але суспільство має повне право говорити жорстко: коли закон дозволяє електронне подання, а державний сервіс роками не дає людині скористатися цим правом, у той час як паперовий маршрут стабільно годує приватний ринок нотаріальних послуг, це створює масивний корупційний ризик. А коли така ситуація тягнеться роками, це вже питання не лише до адміністраторів сервісу, а до всієї регуляторної політики Міністерства юстиції.

Що ми маємо в результаті? Громадянину кажуть: “Закон дозволяє електронно”. Потім тим самим громадянам кажуть: “Але технічної можливості немає”. Далі додають: “Подавайте особисто, через представника або поштою”. Якщо поштою - ідіть до нотаріуса. Якщо припинення юрособи - ще нотаріально засвідчуйте рішення. Якщо є копії - знову платіть. Якщо надсилаєте пакет - платіть пошті. І все це називають сучасною державною реєстрацією. Це не сучасність. Це принизливий фіскальний феодалізм у правовій оболонці.

Сьогодні суспільство має право вимагати не красивих слоганів, а прямих відповідей.

Хто саме в Міністерстві юстиції персонально відповідає за те, що передбачене законом електронне подання не стало повноцінною, універсальною та доступною реальністю для політичних партій, ГО, профспілок та інших громадських формувань?

Які службові рішення, бездіяльність або управлінські провали призвели до того, що громадяни роками змушені платити за нотаріалізацію та поштовий маршрут там, де закон дозволяє цифровий?

Чи аналізувало НАЗК цю сферу на предмет конфліктів інтересів і корупційних ризиків?

Чи проводився аудит того, скільки коштів щороку фактично витягується з громадян і організацій через те, що електронне право існує лише на папері?

І головне - коли в Україні нарешті припинять удавати цифрову державу там, де чиновникам зручніше обслуговувати паперово-нотаріальну годівницю?

Бо поки відповідей немає, висновок суспільства звучить все голосніше: у цій сфері цифрову Україну душать не технічні труднощі, а небажання ламати систему, яка роками годувалася з підписів, копій, бланків, рекомендованих листів і примусової нотаріальної залежності.